Наші славетні земляки...

  «Її душа у пісню перелита

Живе в тобі, Поліський краю мій…»

ОЛЬГА ПИЛИПІВНА ДОБАХОВА

– українська народна поетеса-піснярка, організатор і художній керівник самодіяльного народного хору с.Кирдани народилась 25 вересня 1910 року в селі Першки (тепер в складі с.Кирдани) в бідній сім’ї, де було дев’ятеро дітей. З дитинства виконувала всю хатню роботу, пасла гусей. Щоб веселіше було, впівголоса співала. Сім’я була співуча, пісень знали безліч. Гарно співали батьки. В 20-ті роки сім’я Ольги Пилипівни одна з перших вступила в колгоспну артіль. Після пережитого голоду 1932-1933 років, яка тяжко хворіла, посилають на лікування в Ялту. Потім працює на ткацькій фабриці в Києві, де знайшла своє кохання. Разом з чоловіком – військовослужбовцем переїхала і працювала на Далекому Сході, Вірменії, Грузії в Азербайджані. Була піонервожатою, організовувала художню самодіяльність.

Учасниця Другої Світової війни. Працювала в шпиталі, була зв’язковою партизанів, потім санінструктором в партизанському з’єднанні О.Сабурова. В часи перепочинку між боями почала складати вірші, пісні. Після війни сім’я Добахових повертається в рідне село. Ольга Пилипівна вирішує організувати хор. Для першого виступу хору (1949 рік) пише пісню про своє село, передовиків колгоспу, які відновлюють зруйноване війною господарство. Так з’явилась її пісня про кирданівських хмелярок. З 1949 по 1976 рік О.П.Добахова – незмінний керівник самодіяльного хору села Кирдани. Хор заслужив численні грамоти, дипломи, медалі фестивалів та конкурсів. В грудні 1968 року Міністерство культури УРСР присвоїло Кирданівському хору звання народного. О.П.Добахова – автор багатьох віршів, пісень (слів та музики) які виконував хор. В них оспівується рідна поліська земля, її працьовиті люди. Значне місце в творчості поетеси займають ліричні твори. Ольга Добахова – людина завидної долі. Природа наділила її щедрим талантом поета.

Творчий доробок Ольги Пилипівни ваговий: 220 віршів, 85 пісень, покладених на музику, яку сама ж і писала. Твори поетеси видрукувані в багатьох збірках, в 1957 р. –«Сяють зорі на Поліссі», 1961 р. – «Серце співає», 1962 р. – «Степові квіти».

Нагороджена орденом «Знак пошани» (7.03.1960).

Заслужений працівник культури (Указ Президії Верховної Ради УРСР від 24.02.1971).

Померла 8 жовтня 1982 року.

В 1992 році встановлена щорічна премія ім..О.Добахової (обласним відділенням українського фонду культури). Першим її лауреатом став народний самодіяльний хор села Кирдани.

26 вересня 2010 року в селі Кирдани на честь 100-річчя від дня народження О.П.Добахової відкрито меморіальну дошку на фасаді Будинку культури.

#Він_наш_земляк_Він_наша_слава

#Овруцька_центральна_бібліотека

День вишиванки 2017

Моя сорочка вишиванка - хіба ще є така краса?

Моя сорочка вишиванка - в ній дух народу воскреса!!!

Свято-Василівський собор...

Свято-Василівський собор у Овручі – один з найстаріших храмів України, вік якого нараховує вже понад тисячу років. Історія Василівського храму починається з часів Київської Русі за Володимира Святославовича. Дерев’яний храм був споруджений князем Володимиром Великим (у хрещенні Василієм) у 997 році (за іншою версією у 989 році) на місці зруйнованого язичницького капища. Це була перша православна церква Овруцького краю.

Мурований собор святого Василя було споруджено в Овручі близько 1190 року князем Рюриком Ростиславичем. Він став палацовим храмом князя Рюрика Ростиславовича (у хрещенні Василія). Проектантом культової  церкви у Овручі споруди, імовірно, був придворний архітектор князя Петро Милоніг.  Нова кам’яна церква  Святого Василія у народі прозвали “Золотоверхою” (спочатку її  вінчав позолочений купол).

Собор неодноразово зазнавав руйнації. Двічі на нього нападали татари, а у 1321 році литовський князь Гедимін за наполегливу оборону міста безжалісно зруйнував православну святиню. Проте, овручани не забули про храм, усередині напівзруйнованих стін собору знову з’явилася невелика дерев’яна церква. Від староруської церкви залишилися три апсиди і частина північної стіни. За легендою, на руїнах храму вночі були чутні співи ангелів, а з поверхні землі по окрузі розносилися пахощі.

У XVI столітті серед руїн була побудована дерев’яна церква, яка  незабаром згоріла. Наступна дерев’яна церква, збудована на тому ж місці,  в 1734 році була розібрана по старості. У 1848 році впали склепіння храму-руїни, від давньоруської церкви  залишилося три апсиди й частина північної стіни. Але вже на кінець XIX  століття церкву було практично зруйновано. 1876 року біля північної стіни побудована Василівська каплиця, розібрана на початку 1900-х років.

У такому вигляді храм існував практично до кінця XIX століття. У 1908-1909 рр. архітектор А. Щусев склав проект реставрації, на закінчення якого відзначив, що Василівській церкві все-таки може бути повернений початковий візантійський стиль. Кошти на відновлення храму збирали всі православні церкви Російської імперії. Сам Микола II вніс 10 000 рублів пожертвувань і велике панікадило.

Овруцький храм не був спотворений реставрацією. Копітка і професійна робота будівельників дозволила відтворити церкву в точності до карниза. Усередині церкви на стіні, що збереглася із староруських часів, видно фрагменти фрескового розпису з позолотою. Інтер’єр розписували відомі художники К.С. Петров-Водкін, О.П. Блазнов, Ф.К. Волков, Б.Н. Максімов. Фасади храму інкрустовані каменями, які поглиблені в цегляну кладку і відшліфовані з лицьового боку. Замість дерев’яних (як в давнину) встановлені залізні зв’язки (для імітації дерева обшиті дошками). Таким чином Василівській церкві Овруча було повернуто первісний вид.  Тоді ж біля храму було збудовано двоповерховий корпус келій жіночого  монастиря, трапезну та дзвіницю.
По закінченню реставраційних робіт при Василівській церкві був відкритий жіночий монастир, який діяв до 1935 року. В період Другої Світової війни (1944 рік) в церкві Святого Василя поновилися богослужіння. Наступного разу радянська влада закрила храм вже у 1959 році.  1990 року “Золотоверха” Василівська церква знову була освячена і відкрита для богослужінь. У будівлі при церкві наразі діє жіночий монастир.
У 1997 році на території овруцького Свято-Василівського собору був встановлений хрест на пам’ять святкування 1000-річчя Свято-Василівського храму, перед яким — гранітна плита зі словами молитви Св. князя Володимира при прийнятті ним хрещення. Як і більшість прадавніх церковних святинь України, Свято-Василівський Овруцький собор нині знаходиться під контролем УПЦ МП, що може погано відобразитись на історичних старожитностях древлянської святині.

Сергій Дрозд

Вони боролись за єдину Україну

Ситуація на Сході нашої країни трагічна.

Добровольці та бійці української армії захищають єдність України іноді ціною власного життя.

Не обійшла біда і наш Овруцький район.

На сьогодні загинуло дев’ятеро наших земляків, молодих хлопців, що навічно залишаться в нашій пам’яті і наших серцях.

Згадаємо їх поіменно:

Ігор Ващук, Олександр Василенко, Петро Радкевич, Андрій Федорук, Олександр Базовський, Сергій Пешко, Анатолій Карпович, Володимир Левківський, Віталій Стельникович.

Персоналії (продовження).

Люди, які возвеличили наше місто Овруч.

Росковинський Цезар Сильвестрович. 

1915 - 1944 роки життя.

Герой Радянського Союзу.

Народився на хуторі Верхні Мальці, Виступовицької
сільської ради, Овруцького району.

                                                        Рослик Павло Адамович.

1919 - 1956 роки життя.
Герой Радянського Союзу.

       Народився с.Селезівка, Овруцького району.

Стоцький Феодосій Нестерович.

1911 - 1974 роки життя.

Герой Радянського Союзу.

Народився с.Великі Мошки, Овруцького району.

Замишляєва Валентина Григорівна.

1924 - 1987 роки життя.

Герой соціалістичної праці.

Народилася і працювала в с.Левковичи, Овруцького району.

Книшевич Пелагея Максимівна.

1926 - 2008 роки життя.

Герой соціалістичної праці.

Народилася  в с.Антоновичи, Овруцького району.

Персоналії.

Люди, які прославили наше місто!

Прапор міста Овруча.

Герб міста Овруча.

     Дашкевич Остап (або Остафій) (бл. 1472 — 1535) — Гетьман України, один з перших організаторів козаччини,  староста канівський і черкаський, народився в Овручі.
    Макарій Канівський (бл. 1605 — 1678) — український архімандрит, народився в Овручі, у 1660 — 1671 роках керував монастирем. 26(13) травня відзначають день перенесення мощів Святого, а 25 травня, 20 червня та 10 жовтня відзначають день пам'яті всіх Волинських святих. В місті Овручі було встановлено пам'ятник Макарію (Токаревському)  і освячено 2008 року.
    Кац Семен Юділевич (* 1915 — † 1985) — народився в місті Овручі, Житомирської області, український вчений-правознавець, доктор юридичних наук. Нагороджений орденами Червоної Зірки (1944), Вітчизняної війни II ступеня (1944), медалями «За відвагу» (1943), «За оборону Москви» (1944), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (1945) та ін.
    Козінцева Лариса Максимівна (* 1929 — † 2005) — народилась  в Овручі Житомирської області, український гідролог, кандидат географічних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
    Лавринович Олександр Володимирович (1956) — український політик і державний діяч, народився в Овручі.
    Андрій Малишко (1912 — 1970) — український поет, перекладач, літературний критик. , в Овручі працював учителем. Премії та нагороди:
1947 — Сталінська премія за збірку «Лірика» та поему «Прометей».
1951 — Сталінська премія за збірку «За синім морем».
1964 — Шевченківська премія за збірку «Далекі орбіти».
1969 — Державна премія СРСР за збірку «Дорога під яворами».
    Нагороджений двома орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом «Знак Пошани», а також медалями.
    Мулевич Василь — майор Армії УНР.(1 січня 1896 - 22 травня 1971) -  народився в Овручі.
   Ржевуцький Віктор Юрійович — народився 6 жовтня 1901, місто Овруч Волинської губернії, нині один із районних центрів Житомирської області — помер приблизо 26 червня 1927,  козак 6-ї гарматної бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР, інженер-економіст. На початку 1920-х років записав «Спогад» про останній наступ Армії УНР восени 1920 року та про похорон українських вояків у Сатанові.
   Стефано Іттар — італ. Stefano Ittar; ародився 1724, Овруч (Україна) — помер 1790, Валетта (Мальта) — італійський архітектор, яскравий представник сицилійського бароко, народився в місті Овручі.
    Цибульник Суламіф Мойсеївна — народилася в м. Овруч Житомирської обл. в родині бухгалтера,  український кінорежисер.

Привітання

Вітаємо Вас на нашому блозі. 

Вперше згадується в 977 р. під назвою Вручне. Стародавнє місто Овруч вперше згадується ще до хрещення русі, до 946 р. Відоме в літописах під назвами Вручай, Вручий, Овручев. Коли саме точно був заснований центр древлянської землі невідомо, адже ця місцевість була заселене ще в 5-4тис до н. е. В літописі вперше згадується як древлянське місто, яке було підкорено княгині Ользі.

Князь Святослав віддав землі древлян синові Олегові.

Князь Володимир фундував в Овручі біля 1000 р. церкву св. Василія.

Овруч мав потужну фортецю на час входження до Київської Русі. В 12 ст. місто було резиденцією князя Рюрика Ростиславича.

Окремі рештки укріплень цього періоду збереглися і до наших днів. Знищений монголо-татарами, Овруч відродився і на початку 14 ст, коли ввійшов до Галицько-Волинського князівства, мав свою фортецю. З 1356 р. місто входить до Литовського князівства. Кримський хан Едигей взяв місто в 1399 р.

Овруч був об'єктом постійного нападу кримських татар. для оборони був збудований дерев'яний замок, який було зруйновано в 1506 р. З часом фортеця була відбудована та модернізована — з'явився глибокий рів, а саму фортецю обнесли кам'яним муром. Фортеця мала чотири в'їзні брами та шість багатоярусових башт.

З 1569 р. Овруч входить до складу Речі Посполитої і стає центром Овруцького староства.

У 1641 королем Владиславом IV надане магдебурзьке право. З 1649 — сотенне місто Київського полку. В 1648р Овруч було визволено козаками, але за перемір'ям 1667 знову місто увійшло до Польщі, а після 1793 Овруч увійшов до складу Російської імперії.

1773 в Овручі був науковий заклад, який називали Овруцький Колегіум.